Початок XX століття для України був непростим: перед нею постали виклики, які спричинили подальший шлях відтермінування становлення державності. Серед вибору шляху до незалежності було кілька варіантів. Безперечно, більшість українців тяжіла бути господарем у себе і на своїй землі. Проте це практично було неможливо через Росію, яка ніяк не відпускала Україну. Попри низку конфліктів українське керівництво змушене було піти на співпрацю з Польщею проти спільної загрози з боку Росії, пише сайт gdansk1.one.
Історичний контекст співпраці
Після Першої світової війни за Версальським договором Польська держава відновила своє право на незалежність. В цей самий час українці, прагнучи незалежності, створюють Українську Народну Республіку (УНР). Оскільки поляки були переможцями у війні, вони прагнули до складу Польщі включити й Галицькі та Волинські землі. Українці цього аж ніяк не хотіли допустити, тому почалось протистояння, наслідки якого і до сьогодні не вирішили обидві сторони. Найкровопролитнішим було протистояння 1918-1919 року, в результаті якого Польща таки зуміла захопити ті частини України, які вважала своїми. Але геополітична ситуація у світі складалася так, що світ перекроювався сильними державами. Польський уряд на чолі з Юзефом Пілсудським вважав Росію найбільшою загрозою для Варшави, тому разом із численними прихильниками розробили план, за яким вони не перешкоджали б Україні створити незалежну державу, і вона мала взяти на себе захист польських кордонів від амбітно-агресивної Росії, а вони поступалися своїми територіями. У такий спосіб Україна ставала буферною зоною між Росією та Польщею.
Проте польські націонал-демократи були кардинально іншої думки. Головним ворогом вони вбачали Німеччину, а з Росією прагнули дружити. Поступатись Україні будь-чим, тим паче землями, вони були категорично проти.
Але якщо поляки могли дискутувати, з ким із сусідів товаришувати, українцям такого вибору не залишалось. Україна була змушена воювати як з поляками, так і з більшовиками та білогвардійцями. Молода держава не мала великої армії та найголовніше — зброї, тому Симон Петлюра, який на той час був головним отаманом українського війська, прекрасно розумів, що потрібно когось вибирати в союзники. Без вагань він обрав Польщу.
Українсько-польський договір
Після військового протистояння 1918-1919 року багато українців опинилося в польському полоні. Але у січні 1920 року після переговорів між державами статус військовополонених солдатів УНР змінили на “військові особи заприязненої держави”. Одразу з них почали формувати українські дивізії. В ході домовленостей, які давалися важко через територіальні суперечки, було підписано Пакт Пілсудського-Петлюри, за яким Польща визнавала Україну незалежною державою і зобов’язувалась у допомозі зі звільнення українських територій від більшовиків. Натомість вона отримувала Галичину і 5 повітів Волинської губернії.
Пакт викликав резонанс і обурення в обох державах. Поляки звинувачували Пілсудського в підігруванні УНР, які з часом знищать польську державність, Петлюру вважали Каїном, що завдав удару у спину та продав у рабство галичан з волинянами, але як би не було, угода була складена й у квітні 1920 року 60-тисячна польська армія за підтримки українських вояків-петлюрівців вирушила на Київ. 9 травня Київ був звільнений, населення щиро раділо і вітало польських та українських визволителів. Проте у червні більшовики розпочали контрнаступ і в серпні вже були під Варшавою. А далі була ганебна зрада Польщі.
Ніж у спину: Ризькі домовленості
Оскільки далі Польща не хотіла воювати та втрачати своїх солдатів у безглуздій для польських інтересів війні, а прагнула тільки мати достатні гарантії про цілісність своєї держави та ненапад з боку Російської імперії. 18 березня 1921 року у Ризі був підписаний договір між Польщею та Росією про поділ українських та білоруських земель між собою. До Ризьких домовленостей українська сторона не була допущена і їхнє бачення розв’язання проблеми нікого не цікавило. Таким чином Польща фактично зрадила спільний договір і зруйнувала в цинічний спосіб надії українців і до того ж вийшла сухою з води, не втративши своїх інтересів, а отримала від Ризького договору ще більше земель, ніж від Пакту Пілсудського-Петлюри. Українське військо, яке разом з поляками воювало до підписання Ризьких домовленостей, було інтерноване в польську армію. Українці були безсилими щось зробити у цій ситуації. Військо було знекровленим, державні керівники не мали спільного бачення подальшого розвитку подій, на додаток, всі розсварились і розбіглись за кордон. Тому прості солдати залишились заручниками ситуації: повернутись в Україну не мали змоги, оскільки були військовозобов’язаними, протестувати — не вистачало потуг. Тому вони стали частиною польської армії. Слід зазначити, що умови для солдатів-УНРівців були прийнятними, побут — задовільним, якщо не брати до уваги психологічні настрої українських воїнів, які вважали Польщу зрадницею.
Доля українців на анексованих землях
Згідно з Ризьким договором, Польщі відійшли: Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя та Західне Полісся. Це майже 126 тисяч км² земель, на яких проживало 5,6 мільйона українців. Відповідно всі українці чоловічої статі, які проживали на цих територіях, змушені були служити в польській армії. Це було зумовлено дуже неспокійним часом, адже військові інтервенції з боку сильних держав могли розпочатися в будь-який час, а також в такий спосіб Польща проводила політику асиміляції українців, щоб таким чином якнайшвидше інтегрувати їх в польське суспільство. На жаль, така політика асиміляції спрацьовувала, вона мала руйнівний вплив на формування української ідентичності, адже часто українці, опинившись між двома культурами, обирали польську сторону.
Але заради справедливості слід зазначити, що не всі розчинялися в польській армії. Були непоодинокі випадки, коли якраз під час проходження військової служби українці ставали національно свідомими, об’єднуючись в групи однодумців, щоб потім після служби активізувати український національний опір на Волині, Львівщині та Тернопільщині. Такі спроби опору зазнавали якнайжорстокіших присікань, а це своєю чергою потягло за собою репресії, які досягли апогею у 30-х роках. З польської сторони було запроваджено обмеження культурних прав, заборона навчання українською мовою та навіть в документах вилучено в графі національність слово “українець”, натомість введено давню назву ще часів Речі Посполитої – “русин”.
Військові українці в польській армії
За час перебування українських територій під Польщею, а це майже 20 років, пів мільйона українців відбули військову службу в Польщі. Найбільшу частку вони становили в кавалерії, артилерії та обозах. Найменшу — в жандармерії та господарчих частинах. Українці не могли посідати військові чини, дуже мало з них мали звання офіцера. Хоча інциденти між поляками та українцями траплялися, загалом ставлення було до солдатів практично однакове. Українці отримували амуніцію таку ж, як і всі, оплата також була рівною.
Під час вторгнення Німецької армії до Польщі у 1939 році українці стали на захист Польщі пліч-о-пліч з польськими колегами.